prymara

приємний вечір

Сьогодні з великою радістю спостерігала сцену взаємодії людини з природою. На ринку – криті ряди, де тітки ставлять свої ведра і тази, та продають з них капусту, корейські моркву і мариновані баклажани. А згори на відкритих балках діско-двіж горобців, яки прицільно сруть у тази із снєдью. Чомусь одразу згадалась довга і драматична серія з „Доктора Гавза”, де Форман намагався заразити доктора Кемерон амебою, що підчепив у квартирі копа-нечепури від голубів.

Втім, городців, що гадять на брєющєм польоті у тарілки, бачила я і у Променаді, а у Каравані після ковзанки ми пили пиво і годували двох котів, що прийшли до нас під стіл.

Кілька років тому я вигулювала Києвом поважну діаспорчанку, яка загорілася бажанням завершити свій вік на історичній батьківщині. Побачивши на Подолі зграю собак, вона із здивуванням спробувала з‘ясувати, чиї ж вони. Сподіваюсь у неї все гаразд, причому все гаразд десь у Штатах, а не тут, у Києві, серед дикої природи :)

Нєт, всьо-такі природу я люблю!.. Але, перепрошую, за тих горобців на захід від Чопа були б масові розстріли. А у нас – купують і дякують.

Британці створили перший комікс про супергероїв нетрадиційної орієнтації

В числе персонажей комикса - чернокожая лесбиянка Бутч (однонога? негайно на престижну державну посаду!), ее брат-близнец Мистер Мышцы (білий, судячи з пікчей, що підступно як на близнюка), француженка Индиго, которая обладает способностью телепортироваться, а также Дива, которую автор описывает как Чудо-женщину нетрадиционной ориентации (ахуєть, вже хочу). Лидером команды супергероев станет трансвестит Либерти, в арсенал которого входит женский костюм, дающий способности как у Железного человека, а также некая разновидность радара - гейдар (Алієв?).

Сообщается, что отрицательные персонажи тоже будут представителями секс-меньшинств. Уже в первых выпусках Spandex речь пойдет о борьбе супергероев с пятнадцатиметровой лесбиянкой Мускулистой Мэри, Киской (ее специальные возможности автор проекта не раскрывает) и группой розовых ниндзя (я не можу коментувати новини про групи рожевих нінзя, я підписувала про нерозголошення...)

Трохи замислилась про феномен „мужності”. Точніше про ті елементи, що є у ньому штучними, і що є природними.

Бо у європейській „жіночності” забагато штучного: дійшло до того, що ми століттями лижемо поголене, захлинаємось силіконом і давимося штукатуркою з обличчя коханої, заради поцілунку ритмічно підстрибуючи довкола, бо йобані ж ти нахуй підбори так страйняць!.. Століттями, кажу, у всі часи, кажу, еге ж.

З мужністю все інакше. Багато у чому так нелогічно, що я геть заплуталась. Але – у природній формі вона так само дуже рідке явище. Майже як гігантська панда. А штучна – куди більш огидна, ніж тональні креми Макс Фактор із додаванням екологічно чистого та вітамінізованого лайна тієї панди - на смак.

сподобалась пiкча

Ииии, чого воно таке бридотне? Як цар Мідас перетворював усе, чого торкався, на золото, так все, чого торкається рука українського шоубізу та організованого дозвілля перетворюється на якусь несамовиту огидну вульгарщину.

В Киеве выбрали Мисс Мокрую Майку

Шкода натовпу не видно, з одухотвореними обличчами щоб, але є кілька необачних хвотограхвів, що залазять у дупи дівчатам заради ще більш натуралістичного знімку. Гарно щоб прищик десь у лінії бікіні впав у кадр, то взагалі смак і колорит.

Хто-небудь у дитинстві лизав метал на морозі?
А чули колись про теплову смерть Всесвіту?

Оце така хуйня. Відвертаєшся на мить, а світ холоне. А ти нє в курсє. Ти дурненька та наївна. Ти повертаєшся, обличчя ті самі, ті самі рухи, голоси і запах парфуму той самий. Маленькі привітні зморшки у кутках очей. Не з‘ясовуючи деталей, кидаєшся із перлінгвальним вітанням. Мить – і від язичка на інший бік Всесвіту скочить шалений бісик. Чекаєш теплі подихи стиснених носів на обличчях, долоні, груди, губи і гаряче вологе тертя, що запалює між стегон.

Аж блядьйбанаврот! – точніше – фтозаблясьйофанафроth! – жіночій мускул одностатевого кохання схоплений льодяною хваткою. Як метелик у колекції – але гірше, болючіше, болючіше!!! – пришпилений сотнею голок до огидної і холодної подоби того, що стискало груди без рук. Від шаленого переляку всім тілом сахнутися, залишаючи шмаття власної плоті на неживому об‘єкті. Перші дві з третиною секунди не відчувати смаку рідкого червоного заліза у роті. А згодом відповзти у куток, жалюгідно скиглячи і лишаючи по собі негігієнічний слід – кровяки, слини, сліз, як добряче труханути – може й ще чогось...

І все це буде миттєво схоплюватися красивим візерунком інею та криги, бо світ – поки ти відверталася – охолонув, застиг, і ти у просторі бездоганної геометрії – ти лише смердюче шмаття органіки, яке буде знищене за кілька хвилин Абсолютним Нулем температур. Нахуй з пляжу, тут – простір бездоганних образів, знятих із колись відомих тобі осіб, мов посмертні маски. Йобаний алєбастр, який він красивий, коли його не мацають теплими вологими пальцями, якими, перепрошую, торік вночі ви жали на клітор японській школярці, під ритмічний супровід її видохів провалюючись все глибше у пружню і тугу безодню східної мініатюри...

Ок, най у фантазіях – але я знаю, ви це робили!

...
І то ще нічого.

Набагато гірше як різниця температур не попередить тебе заздалегідь, не дасть відчути, що щось не так. Бо можна не помітити і до пенсії своїм гарячим язичком гріти холодний обвислий хуй Світобудови. Гріти марно.

( Read more... )

Напевно то мені просто здається, але хімічний барвник-підсолощувач зі смаком „вишня”, ідентичним натуральному, найсмачніший у соків „Сантал”. Всі вони однаково огидно-поліетиленові, але тут у букеті смаків палених покришок, обгорток зошитів і гандончиків від соєвих сосисок наполегливо бринить одна пронизлива нота.

Смак її помади.

Перший ковток шибанув мені по мізках як розривна куля – ледь не відкинув на протилежну стіну. Що сплило у пам‘яті – це дуже важко передати словами... це відчуття, коли ти врізаєшся у нафарбовані губи, і трошки по ним їдеш, бо змащено ж, і розмазуєш ту помаду по обличчю, дотягуєш червоний гальмовий слід до тонкої шиї, трошки закусуєш тендітну шкіру, тягнеш той колір, той смак, нижче, нижче, але ніколи не можеш дотягти до персів, що б там заритися у нього в глухому куті двох жорстко стиснених твоїми руками важливих fuckторів.

Вона була показовою гетеросексі, панчохи, макіяж, підбори, йобнуті сумочки, але злягалася тільки з дівками і заводилася з півоберту від грубощів. Відкинути на стіл, притиснути до стіни всім тілом, силоміць розсунути стегна, втиснутися пальцями разом із наждаком трусенят у гарячий котел її вогких видихів і стогонів...

У мене досі враження, що ту кляту помаду вона використовувала як запобіжний засіб проти дружніх лесбійських зґвалтувань – бо варто було – будь де, будь коли – впитися поцілунком у ті вуста, перебороти язика і перехопити нижню губу, зубами, з-під брів дивлячись в очі жертві, та ще рукою прихопити за срібний дзвіночок, і всі ворота відчинялися. Будь де і будь коли. І ворота ті обіцяли, і давали, і дарували багато.

Це – друге, що я згадала, вже відхиляючи склянку від уст. Пальчики стисли холодне скло, а хтіли б трапити у гаряче жерло, або вже на гостру кромку льоду, що б різала і охолоджувала зранену плоть водночас, що б текли с неї густі бордові струмочки вишневого соку внутрішнім боком руки, і щоб язичок підхоплював ті довгі краплі, намагаючись повернути їх у розтин. Льоду б краще. Бо пекло. Пекучий спомин, хе-хе.

Спомин про те, як розкритого ротика з кривавим слідом від губ до шиї вона хвилями тіла підставляла під світло місяця.

Як римованими поштовхами він ллявся білим липким струмочком її горлянкою і витікав на простирадла її воротами.

І як цілили у небо, накрите стелею, її бордові вишні сосків.

Це місто випливає з води холодними сріблястими баштами, наближається, підкрадається, сіє задуху страху – десь під діафрагмою набивається кулька повітря, яку неможливо проковтнути, і яка душить тебе аж допоки з великої води ти не ступиш на суходіл. Весь цей час, поки страх притискає шлунок до горлянки і бридко нудить від очікування „як воно буде” – треба чекати. Більше нема чого робити. Можна битися тушкою об підлогу, нервувати, ламати нігті – та, зрештою, тими нігтями хочеться вп‘ятися у шкіру щік під очами і повільно-повільно тягти униз – але краще глибоко дихати і пити мінералку. Поки твій світ швартується до міста, що випливає з води назустріч своїми холодними сріблястими баштами, а зрештою виявляється таким, що стоїть по коліна у власному гівні.

Укрсучліт, сучукрліт – лунає якесь підсвідоме сучарство, бо вона – занурення у мовний простір, якого у мене (ах, бля, була-не-була, ляпну від імені покоління – У НАС!!!) не було і не буде.

Скрізь цей йобаний суржик, і навіть найосвіченіші, найбільш вишукані, породисті і чесані срібними гребінчиками мовці у своїх блогах пишуть про подозрєніє, нє дала, чайок і сдєлал. Для підсилення тексту, і він підсилюється, але ж, але ж.

Втім, хотіла сказати зовсім інше.

З того моменту, як „науковим співтовариством було визнано”, що лесбійство – то не збочення, вважатимемо збоченням потяг до деяких чоловіків в епоху розквіту (якісного і кількісного) акуєнних дівчат.

Чоловіки вкохують. То спрацьовують якісь інстинкти, що ще не вивітрилися на шквалах, які жбурляють в обличчя разом із піском и пилюкою дрібні камінчики, не змилися під солоними зливами і не вигоріли в пекучих променях чергової ЇЇ. Чоловіки вкохують, як втягують солодкі гарячі губки, вимогливо і щільно огортаючись довкола, і як не втягне жодна стиснена кулачком суха долонька.

Десь у Тихому океані, на одному з островів Галапагосського архіпелагу, живе Джордж.
Джордж – черепаха, йому 90 років і він останній представник свого виду.

Вже допиваю той літровий джин Бомбей Сапфір, що сам прийшов до мене на 8 березня. Сьогодні, зрештою, слухаючи, як тріщить лід під алко, а потім кубики калатаються об стінки стакану і шипить тонік, чогось так подумала. Той літр джину протримався в моєму житті менше, ніж люди, яких я кохала. Але набагато більше ніж ті, з якими спала. Універсальний замінник, чи зрештою ланка еволюції, якої так не вистачало.

А перед тим: йшла додому, побачила, что дивним чином підсвітили „Олівець” – телевежу в Бабиному Ярі. От, сфоткала для вас на мобільний, вибачайте за якість, але ж втично виглядає!

( фотка телевежі під катом )

На моє глибоке переконання толерантність – механізм самознищення цивілізації. Коли він набере обертів, поступово зникнуть уявлення про природний хід речей, усі почнуть злягатися з тваринами і статичними предметами, владу захоплять r’n’b-виконавці (бо треба бути толерантними до негрів, інвалідів розуму й тіла, а також тупорилих невігласів – жорстокої спадщини важких соціальних умов дитинства у гетто, а хто як не r’n’b-виконавці втілюють в собі всі ці чесноти), і згодом вимруть з очевидних причин.
Вважається, що саме той народ, що обирає до влади представників різноманітних меншин, є найбільш толерантним. Жінки це, негри, гомосексуалісти, інваліди, потвори – без різниці. Так от, я тут склала особистісний рейтинг толерастів – пропоную до ознайомлення.

Третє місце. Сполучені Штати Америки і президент-негр. Втім, третє місце фігня. По-перше він не зовсім негр, по-друге негри у США вже далеко не меншість. Але хтось має бути.

Друге місце. Ісландія і прем‘єрка-лесбійка. Це супєр! Без коментарів, але це супєр!

Перше місце. Росія і двовладдя карликів. А ви думали волелюбний російський народ, геть позбавлений упереджень расового, ідеологічного і естетичного характеру, не здатен був виявити свій потенціал толерантності? Ха-ха, сміюся вам у обличчя. Слався, Атєчєство!

Але, увага! Думаю, ви й самі розумієте, що цей список виглядає дещо неповним. Справа у тому, що найбільш толерастська людська спільнота мала йти поза конкурсом, аби інші із своїми вбогими парадами уродів не виглядали ще більш жалюгiдно. Це звичайно ж кияни! І мер-клінічний-випадок-психіатрії.

Попереду великий обсяг роботи, який до п‘ятої ранку треба відправити за певною адресою, але мені щось працювати не хочецця. Уявляєте?

Прийшла додому з тренування (я продерлася у один жіночій командний вид спорту, тому якщо ваша кохана дівчина займається гандболом, волейболом, баскетболом чи кьорлінгом, майте на увазі – вона ризикує!), дуже хочеться пити, а вдома, нажаль, ні пива, ні чаю. Кріп пити сумно. Навіть якщо дупкою, прорізаною стрінгами, сісти на льодяник підвіконня і через тонку маєчку притулитися лопатками до скла – сумно. Героїні порнографічних романів не п‘ють кріп, сидячи на підвіконні. Ну і, розумієте, бахнути два стакани Вана Таллінну – то теж нє то.

Знаєте, коли хочеш пити і дориваєшся до склянки соку чи води, перші ковтків п‘ять не відчуваєш ні смаку, ні температури. Майже як у сексі, але про секс – пізніше. Так от, у пристойних місцях ніхто вам більше п‘яти ковтків соку у склянку не наллє. Хочеш бюджетно пити – йди у вбиральню кав‘ярні и лови вишнями губ сумлінної якості струмочок води із хлоркою. А вдома можна хоч пакет собі у рота вилити – дозволено усе...

Але й соку вдома теж нема.

А є шампанське – з Нового Року, бо на Новий Рік мали відбуватися якісь події окрім похмурого самотнього але приємного нажиралова під прекрасний хвільм. Воно так вульгарно ніби то, пити шампанське заради тамування спраги, але сьогодні це навіть скидається на сувору необхідність. І згадується той Новий Рік, точніше – його планування – і ллється золотавим холодом у бокал, і бульбашками поколює у роті, а зранку болітиме у голові.

І знаєте, так вже заєбали сумні фінали, що кричати хочеться дурним голосом з того вікна, що пішли ви всі нахуй, блядюги та підблядки, що торгують собою, або хоча б цнотливо приторговують – заради виправдання посилаючись на кризу, гороскопи та праці Кастанеди.

Сподіваюсь, коли я стану старою тіткою із білим „барашком” на голові, я не шкодуватиму про надмірний підлітковий ідіотизм романтизм своєї життєвої позиції. НЕ МОЖНА БУТИ БЛЯДЮГОЮ. Неможна робити речі, які тобі подобаються – за гроші, привілеї чи ще якусь хуйню. Подобається – роби. Якщо комусь сподобається заплатити тобі за те, що ти робиш – буде супер. Але вимагати шубку за секс, який ти любиш, чи гроші за музику, яку ти пишеш, чи визнання за текст, яким тобі болить – то блядство.

Оце відчуття – мені винні – воно є найбільшою ознакою блядства розуму.

Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі визнала «порнографічною продукцією» новий роман лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, знаного українського письменника Олеся Ульяненка «Жінка його мрії».
...Разом з тим у творі присутні епізоди, основна мета яких полягає в брутальному натуралістичному зображенні процесу статевого акту персонажа із анатомічними деталями статевих органів, орально-генітальні, орально-анальні пестощі, фістінг, мастурбаторні та еякуляторні дії (...). При цьому художня майстерність, мовна виразність автора може сприяти спонуканню негідних інстинктів у читача, що дає підстави визнати їх порнографічними. (тута далi)

Куди сьогодні піти? Є щось, що відбувається без участі великої кількості людей?


Щось мене починає лякати моя відпустка довжиною у півроку, ледь вона почалася. Я ж тут порнуху почну писати!..

Думала, всю ніч під гуркіт новорічного розстрілу писатиму вам сюди меланхолічну хуйню, здебільшого непристойного характеру, але – не складається. Рік минув, дівчиною я була поганою, але вірною – собі і тим, хто довіряв, кого кохала. Чи відповідав зовнішній світ мені взаємністю – то другорядна справа, бо у підсумку мені гарно з собою наодинці. Гармонійно. Ніде не тисне і не муляє.

За те і вип‘ю, цього і побажаю всім довкола – зрештою, це єдине, у чому я знаюсь. Будьмо!

p.s. Не лякайтесь, шановні співгромадяни, хуйню непристойного характеру писатиму і надалі, куди без неї.